Видалось кілька вільних днів і я з дружиною, сім’я наших знайомих та їх родичка вирішили пройтись по Чорногорах. Маршрут вибрали стандартний, але з деякими ускладненнями.
День 1В 0.44 виїхали зі Львова до Івано-Франківська, там пересіли в електричку Івано-Франківськ – Рахів і о 6.14 вийшли на станції Вороненко. Звідти по кордону Івано-Франківської та Закарпатської областей (до речі це старий кордон Чехословаччини та Польщі) вирушили в сторону г.Кукуль.
По всьому маршруту зустрічаються колиби з кошарами, де влітку живуть люди, випасають корів/овець/коней, збирають молоко та варять сир. Ось одна з них (облаштована навіть саморобним спортмістечком).
Дорога проходить то стрімко вгору, то полого. Добре, що основний набір висоти йде вранці, коли ще не палить сонце.
Зустрічаються також невідомі породи ось таких зеброкорів.
Як показує практика, акведуки придумали не римляни, а українці, які з успіхом використовують їх у сучасному житті.
В одній з колиб запитали у місцевої бабусі, як навпростець через хребет вийти до г.Говерли (перехід через яку запланували на наступний день), тому що нам не хотілось іти розміченим туристичним шляхом. Та порадила нам йти далі по стежці вздовж старого кордону і в лісі повернути праворуч, а там буде стежечка, якою місцеві ходять напряму.
На свою голову (вірніше на ноги) послухались бабцю. Спочатку дорога перейшла в стежку, стежка в ледь помітну стежинку, а далі ми зайшли в такий бурелом і хащі, що проходу далі так і не знайшли. Це все при тому , що з висоти ми вже спустились напряму донизу. Сердячись, сміючись, згадуючи „незлим тихим” бабку і витираючи літрами піт довелося підніматись назад нагору і виходити на стандартний туристичний маршрут. На всі ці додаткові спуски-підйоми витратили немало сил та близько трьох годин часу. Фотографій цього відрізку маршруту не буде – як завжди, у важких місцях не до фото.
Коротенько хочу зупинитись на старому чесько-польському кордоні, вздовж якого йшов до цього часу наш маршрут. Прикордонні чесько-польські стовпчики 20-х років минулого століття з бетону збереглися по маршруту так, що навіть не віриться скільки їм років та коли вони виготовлені (соромно стає за сучасний бетон). По кордону збереглися в доволі непоганому стані траншеї та колючий дріт (і це з 20-х років минулого сторіччя!). Попадаються також предмети екіпіровки (гільзи від снарядів, старі патрони та ін.). На фото прикордонний стовпчик сфотографований з двох боків (з чеського та польського) та з гарматною гільзою.
Вздовж стежки по дорозі назбирали з десяток білих грибів на суп, назбирали суничок, малини та інших трав на чай. Спустились вниз і біля річки знайшли гарну галявину для стоянки (з „бородатим” деревом).
День 2Вирушили в обхід хребта, щоб можна було зайти на г.Говерлу. Спочатку все йшло непогано, але вже на початку підйому почався дощик. Звісно, що це не перешкода поставленій меті. Сама верхівка найвищої гори України зустріла нас зовсім непривітно – дощ посилився, піднявся вітер, гору „затягнуло” хмарою. Туристи, які зустрічались нам на шляху, у зв’язку з непогодою повертались вниз.
Але знаходились відчайдухи, які вирішили йти далі та ще й поставити намет на схилі
Далі фото немає, так як вітер збивав з ніг, дощ валив навіть не вертикально, а горизонтально, діагонально та радіально. В хмарі за п’ять-сім метрів навколо нічого вже не проглядалося. Поки перейшли верхівку – змокли, змерзли, зголодніли.
Ще засвітла спустились до спортбази „Заросляк”. Недалеко від бази знайшли місце для стоянки. Припинився дощ (чому ж не раніше на кілька годин). Завдяки запасам дров, які залишили попередні постояльці на цій стоянці розпалили багаття (там велика проблема з дровами) і підсушили одяг та взуття, а також приготували гарячу вечерю.
День 3Одна жінка з нашої команди у зв’язку з травмою ноги вирішила нікуди не йти і залишитись з речами на стоянці (до вечора ми всі були повинні повернутись назад). Це полегшило нам похід на день, так як не потрібно було тягнути на собі всі речі.
Зайшли на г.Пожижевська (1822м), г.Туркул (1850м) і повернули до озера Несамовите.
Як очікувано виявилось, що біля озера Несамовите (яке є другим за висотою в Українських Карпатах – 1750 м нрм) туристів більше, ніж всіх разом взятих, що ми бачили за попередні два дні. Молодь, яка іде ланцюжком, а потім стоїть біля озера – студенти географічного факультету Львівського університету ім.Франка, у яких практика в горах (основа на метеостанції).
На табличці біля озера є напис:
„Для гуцулів „Несамовите” є сакральним місцем, що оповите давніми легендами.
За повір’ям, саме тут „робиться” погода на „Чорногорі”. Якщо хтось з мандрівників потурбує озеро – кине камінь або скупається у водах Несамовитого – ризикує викликати непогоду з дощем, ураганним вітром, громом та градом.”
Ще одна легенда гласить: кожен, хто вмиє лице водою з озера, до кінця року знайде свою другу половину.
На нічліг біля озера стали і фіни
Трохи відпочили біля озера і „нижньою” дорогою вирушили назад на нашу стоянку біля бази „Заросляк”.
Крім мирної краси природи теж зустрічаються відголоси часів Першої світової війни
Через 2 год.35 хв. добрались до Заросляка. Йти було легко (без вантажу, стежка добре „виходжена” і йде майже постійно вниз або по горизонталі).
Кілька фото грибів, які зустрічались за ці дні (це окрім білих)
Поїли, зібрали речі. Варто пам’ятати, що біля бази мережі мобільного зв’язку взагалі немає і подзвонити можна тільки зі стаціонарного телефону, який знаходиться в корпусі спортбази (за окрему платню, звичайно). Знаючи про це, ми завчасно домовились, про мікроавтобус, який приїхав за нами до бази і відвіз на залізничну станцію с.Ворохта. Звідти вже потягом додому до Львова.