Нарешті дійсно потепліло і ми сім’єю та ще сім’я наших знайомих вирішили відкрити сезон піших походів (добре, що вихідних було достатньо: 10-12.05.2013р.). При обранні маршруту було кілька варіантів (Боржава та Ґорґани різні напрямки). Зупинились на Ґорґанах: вирішили підкорити гору Довбушанку (1754 метри н.р.м.). Команда зібралась з дев’яти осіб (три мужика, три жінки, хлопець і дівчина по 16 років і особливість нашого загону – двоє дев’ятирічних дівчат).
Якщо комусь буде лінь читати весь звіт – просто подивіться фото, думаю це цікаво.
Зі Львова на потязі доїхали до Івано-Франківська, а звідти на маршрутці до Яремчі. (о 7-ій виїхали, а в 10.30 були на місці). На цьому маршрут „на колесах” закінчився.
Приблизно знаючи маршрут і розпитуючи по дорозі людей, добрались на вихід з Яремчі в потрібну нам сторону. Околиці міста усіяні ось такими місцями для проживання/відпочинку туристів
Від базару з міста проходить ось такий своєрідний екскурсійний маршрут до водоспаду під назвою Дівочі сльози. Для дорослих - дорослий транспорт, для дітей – дитячий розмір.
Через кілька кілометрів з’явився і сам водоспад. Водоспадом це назвати важко, але все ж...
Біля водоспаду перекусили і почали підйом вгору до перевалу. Взагалі до водоспаду можна було б і не заходити (намотали лишній кілометр-другий зі спуском і підйомом, але вже як зайшли в ці місцини, то хотілося побачити те, на що приїжджають подивитись „культурні” туристи, які потім розказують, що побували дуже високо в горах – це ті, яких я вище показав на конях).
Забув написати, що багато цікавого не зміг сфотографувати, так як цікаві місцини – це в найважчих місцях, і як правило тоді не до фотоапарата (на жаль).
Пару фото по дорозі
На перевалі стоїть обеліск партизанському загону Ковпака (хоча на ньому вже давно ніяких написів немає і стоїть він там, як орієнтир для туристів).
Далі маршрути розходяться в трьох напрямках: наш іде прямо.
Біля половини шостої вийшли на місце стоянки. Якщо спуститись по дорозі з перевалу вниз (до речі, дорога насипана нова і рівна), то туристичні маршрути повертають ліворуч і мало хто знає, що повернувши праворуч на метрів чотириста, є місце для стоянки туристів, де можна спокійно поставити намети, є місце для багаття (навіть „польовий” туалет є).
Хоча вдень спека нестерпна (особливо коли за спиною рюкзак зі спорядженням), ніч виявилася дуже холодною, спати було зовсім нетепло. Вранці о сьомій підйом, сніданок – і в дорогу. Всі рюкзаки вирішили не брати: переклали необхідне для групи в три рюкзаки (до цього рюкзаки були у всіх, навіть у дітей), а решту заховали в лісі, так як запланували повернутися на ночівлю в це ж місце.
Спочатку дорога була находженою і відносно легкою. Якби не дітвора, то можна б сказати, що це прогулянка по дендропарку. Наш шлях проходив вздовж гірських річок (проти течії) між горами, і можна було спостерігати, як річка наповнюється водами менших потічків, які спускаються з навколишніх гір. Калюжі кишіли тритонами карпатськими і їхнім поповненням (деякі калюжі здавалися суцільною чорною плямою від величезної кількості малюків).
Два рази зустрілися „кочові” лісопильні.
Далі дорога змінювала свій краєвид
Зустріли трьох коней (коні пасуться самі по кілька днів, як їх знаходять власники при потребі – для мене так і залишилось загадкою, тому що ввечері зустріли цих коней в зовсім іншому місці). Одна з тварин проявила гостинність та добродушність.
Далі повернули праворуч вгору і почався підйом на хребет. Було не до фотографування, відповідно всього кілька робочих знімків.
Білою сніговою полосою виділяється Буковель (обидва фото із зумом). На другому фото вершина Говерли.
На висоті 1500м з хвостиком н.р.м зупинились відпочити. Перед нами остання перешкода перед омріяною висотою – підйом на хребет. До цього місця з моменту виходу з табору дорога зайняла п’ять годин ходу.
У зв’язку з незначними травмами та втомою дві жінки вирішили на висоту не підійматися, а почекати решту групи тут. Всі речі, які були з собою лишили їм і почали останній ривок (це так ми сподівалися). Світлозелена гора – це каміння, а зелені плями на ньому – жереп (сосна гірська).
Сам підйом. В центрі галявина, де нас залишилися чекати жінки.
Нарешті піднялись на хребет. Тут виявилося, що до Довбушанки ще немало йти (це тільки на фото здається близько), тобто ще один „останній” ривок. На самій вершині хребта дав про себе знати вітер – довелось одягати куртки (це при тому, що кілька метрів нижче на безвітряному боці так жарко, що можна роздягатись до плавок).
По дорозі вдалося навіть погратись в сніжки.
Інший бік хребта (з цього боку підйом неможливий).
Висота досягнута (г.Довбушанка 1754 метри н.р.м).
На горизонті хребет, де ми піднялись, а праворуч між деревами поляна, де нас чекають.
Спускатись було важче, ніж підніматись (деяке каміння осипалось і кожен крок робився з напруженням в ногах). Підйом-спуск до висоти з цього місця зайняв близько трьох годин На галявині зробили дітям невеликий сюрприз – запустили повітряного змія (добре, що вітру там вистачає).
Далі спустились вниз, вислали групу з трьох чоловік вперед до табору та основних речей, а я з жінками та дітьми тихим ходом (зі швидкістю, на яку спромоглися діти) вирушили до табору. По часу це ще зайняло три години. З гордістю за дітвору мушу сказати, що за цей час не зробили ні одного привалу (за винятком зупинки, коли набирали з джерела воду), це з урахуванням цілого дня ходьби. До табору дійшли, коли вже було темно.
За час нашого перебування „за перевалом” з людей ми бачили тільки три групи таких, як ми (з них два хлопці з Білорусі) та Урал, який повіз лісорубів в невідомому напрямку.
На третій день наших походеньок вже знайомим шляхом добралися через перевал до Яремчі. Так як рейсові автобуси були всі забиті пасажирами і ми з рюкзаками всі разом не поміщалися ні в один з них, то найняли мікроавтобус до Івано-Франківська. Там взяли квитки на автобус до Львова, почекали його дві години в парку біля вокзалу і в 23.00 були дома.
